15 червня в Люксембурзі ЄС офіційно відкрив перший переговорний кластер щодо вступу України. Усі 27 держав-членів погодилися рухатися далі після понад двох років угорського вето. Це історичний крок для нашої країни, хоча членство залишається довгостроковою перспективою з переговорами та роками роботи попереду.
Один з найважливіших аспектів підготовки — ринок праці. Розмову про наслідки вступу варто вести вже зараз. Корисним орієнтиром може стати досвід Польщі, яка пройшла цей шлях понад двадцять років тому.
Головний урок Польщі
Трудову міграцію часто називають майбутнім ризиком після відкриття кордонів, однак 78% роботодавців уже відчувають кадрову кризу. З них 61% однією з причин вважають від’їзд людей за кордон, а 68% очікують погіршення ситуації у 2027 році.
Після вступу до ЄС Польща пережила міграційний шок у 2004 році, коли Велика Британія та Ірландія відкрили свої ринки праці. Для України процес поступовий і почався ще у 2022 році, а за деякими напрямами — раніше. Вступ до ЄС не створить нового відпливу, але пришвидшить наявні тенденції.
Найбільше бракує будівельників, водіїв, працівників виробництва та кухарів — 73% потреби українських роботодавців. Ці спеціальності важко автоматизувати чи швидко перекваліфікувати, і саме вони є пріоритетом у програмах залучення робочої сили в країнах ЄС.
Польща втратила таких фахівців першими, і будівельний сектор відчував наслідки щонайменше десятиліття. За даними польського статистичного офісу GUS, кількість поляків за кордоном зросла з 780 тисяч у 2002 році до 2,3 мільйона у 2007-му. Після 2008 року почався процес повернення.
Це сталося не через заклики чи обмеження, а завдяки економічній вигоді та конвергенції зарплат: доходи в менш заможній країні поступово зростають і скорочують розрив із багатшими сусідами. У певний момент переїзд перестає давати відчутну фінансову перевагу. Для Польщі цей шлях тривав близько 15 років.
Для України стартовий розрив із середніми зарплатами ЄС зараз більший, ніж був у Польщі порівняно з Німеччиною у 2004 році. Тому без системних змін процес конвергенції триватиме довше, а відплив людей — теж.
Якщо Польща вирішувала переважно проблему відпливу кадрів, то Україні доведеться одночасно долати внутрішні проблеми ринку праці. Дані фіксують стійкий розрив між баченням роботодавців і працівників: 72% компаній підвищували зарплати минулого року, але 61% працівників не отримали підвищення або зіткнулися зі скороченням доходів.
Лише половина працівників офіційно оформлені на повну зарплату, 40% працюють на мінімальну ставку з доплатою «в конверті» або без договору. Це свідчить про масштабну тінізацію ринку праці. Детінізація трудових відносин — не лише питання податків, а й умова конкуренції за власних працівників.
Друга реформа, яку варто проводити до вступу, — визнання кваліфікацій. Тисячі українських лікарів, інженерів та педагогів працюють у країнах ЄС не за фахом через те, що їхні дипломи не відповідають місцевим системам. Єдина рамка кваліфікацій ЄС (EQF) слугує спільним «перекладачем» між освітніми системами. Важливі й двосторонні угоди про взаємне визнання дипломів.
Ще один урок Польщі стосується використання фондів ЄС. З першого дня членства країни отримують доступ до Європейського соціального фонду (ESF+), кошти якого йдуть на перепідготовку кадрів. Україні потрібно формувати спроможність адмініструвати такі проєкти вже зараз.
Державі варто перейти від пасивної підтримки безробітних до активної політики зайнятості: інвестувати в перекваліфікацію, запускати програми повернення українців та розвивати регіональні ринки праці. Бізнесу — системно інвестувати в навчання працівників. Суспільству — відмовитися від очікування швидких змін.
Найболючіший міграційний шок Україна вже пережила через війну. Мільйони українців опинилися в країнах ЄС ще до формального вступу. Тому момент членства навряд чи стане різким переломом. Питання не в тому, чи поїдуть люди, а в тому, чи створимо ми умови, за яких вони захочуть повернутися — можливо, не одразу, а через десять років, уже з новим досвідом і ресурсами для розвитку України.
